ЗВІТУВАННЯ ЯК ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ЕЛЕМЕНТ САНКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ В США, ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ ТА ЄС: ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

Санкційна політика в сучасних умовах є одним із ключових інструментів гарантування національної та міжнародної безпеки, стримування агресії та протидії глобальним загрозам. Її головна мета – змінити поведінку держави-порушниці або окремих суб’єктів за допомогою економічного, фінансового та політичного тиску. У контексті України санкційна політика набула безпрецедентного значення, оскільки вона слугує невійськовим засобом протидії російській збройній агресії, послаблення економічного потенціалу росії для ведення війни та інструментом фіксації російських суверенних і приватних активів для потенційного відшкодування завданої шкоди.

Санкційна політика спирається на непростий механізм, що складається з низки обов’язкових компонентів. Звітування є обов’язковим та одним із ключових елементів санкційної політики в США, Великій Британії та ЄС, сполучною ланкою між державою в особі уповноваженого публічного суб’єкта – національного компетентного органу (далі – НКО) та приватним сектором (у широкому розумінні). Завдяки звітуванню обмежувальні заходи є не декларативними заборонами, а ефективним і контрольованим механізмом, оскільки держава отримує необхідні дані для інвентаризації, обліку та моніторингу заморожених активів. Без звітування компетентні органи мали б істотно обмеженіші можливості перевіряти статус виконання санкцій, відстежувати зміни у вартості активів, вчасно виявляти нові санкційні цілі та запобігати спробам обходу встановлених обмежень.

Досягнення мети обмежувальних заходів та ефективна імплементація санкцій національними компетентними органами можуть бути забезпечені лише за наявності достатньої інформації про вплив цих заходів і їхні результати, контролю та моніторингу за дотриманням санкцій. З огляду на це санкційне право передбачає широке коло обов’язків щодо співпраці та надання інформації. Санкційні норми вимагають від усіх суб’єктів, на яких вони поширюються, звітувати перед НКО та співпрацювати в застосуванні санкційних положень.

Звітування як елемент санкційної політики нерозривно пов’язане з такими її іншими складовими частинами:

блокуванням (замороженням) активів як ключовим видом санкцій, адже звітність є безпосереднім наслідком виявлення та замороження активу; утримувач активу чи сама підсанкційна особа зобов’язані зафіксувати цей факт і передати відомості компетентному органу;

ліцензуванням і законодавчими винятками, оскільки дозволи на відступ від санкційних заборон (генеральні чи спеціальні ліцензії) майже завжди супроводжуються жорсткими вимогами щодо звітування, а неподання звіту за ліцензією перетворює дозволену дію на правопорушення;

розслідуванням і притягненням до відповідальності – звіти (зокрема про відхилені транзакції, підозрілі операції або повідомлення від викривачів) стають приводом для початку адміністративних чи кримінальних розслідувань і подальшого застосування заходів впливу до порушників;

формуванням санкційних списків, оскільки аналіз звітів (зокрема про підозрюваних осіб або самозвітування підсанкційних суб’єктів) допомагає ідентифікувати нові компанії чи підставних осіб для їх подальшого внесення до списків.

Дослідження досвіду США, Великої Британії та ЄС щодо санкційного звітування має стратегічне значення для України, оскільки ці юрисдикції є світовими лідерами у формуванні та застосуванні санкційних режимів, володіють найпотужнішими фінансовими ринками та демонструють різні, але високоефективні моделі адміністрування. Аналіз їхнього законодавства та практики дасть змогу Україні запозичити найкращі зразки для розбудови власної ефективної санкційної політики. Зрештою, аналіз вимог звітування за санкційними регламентами ЄС є домашнім завданням для України на шляху до членства в ЄС.

З огляду на предмет аналізу, механізм звітування досліджено в цій аналітиці за його основними структурними елементами:

нормативна основа: закони, виконавчі укази, регламенти та керівні вказівки, які легалізують обов’язок повідомляти інформацію;

адресат звітування: спеціалізовані органи, що приймають та аналізують звіти (наприклад, OFAC у США, OFSI у Великій Британії, DBB, BAFA, ZfS у Німеччині чи DG Trésor у Франції);

суб’єкти звітування: особи, на яких покладено обов’язок подавати інформацію (фінансові установи, нефінансовий сектор, треті особи, самі підсанкційні особи тощо);

види звітів: первинні звіти про блокування, щорічні / періодичні звіти для верифікації, звіти про розблокування, звіти про відхилені транзакції, ліцензійні звіти, звіти щодо суверенних (іммобілізованих) активів тощо;

строки подання: вимоги до часу інформування (негайні, періодичні, прив’язані до конкретної дати або превентивні (ex ante));

форма та спосіб подання: спеціалізовані захищені вебпортали, стандартизовані онлайн-форми або уніфіковані шаблони, що передаються каналами зв’язку;

зміст інформації: вимоги до змісту відомостей, які повинні бути повідомлені національному компетентному органу (наприклад, ідентифікаційні дані звітувача та підсанкційної особи, опис активу чи операції, вартісна оцінка, нормативна підстава тощо);

відповідальність: адміністративні (цивільні) штрафи за порушення процедур або кримінальне переслідування за умисне приховування чи фальсифікацію даних.